«Хто, якщо не я»: історія бійця на псевдо Паштєт, який разом з побратимами 43 дні тримав оборону Торецька
Ворожі артилерія, дрони, штурми. Холод, відсутність води та їжі. Загиблі побратими та незламне рішення триматися до кінця. Це все — про бійця стрілецького батальйону Кіровоградщини та батька трьох дітей Павла.
До повномасштабного вторгнення рф в Україну Павло проходив службу в органах Національної поліції України. У 2024 році вирішив приєднатися до бойового підрозділу, щоб захищати країну на передовій.
«Я хочу робити свій внесок у перемогу. По життю у мене один принцип — хто, якщо не я», - говорить Паштєт.
Перед відправкою на передову він пройшов вогневу, тактичну та домедичну підготовку. У батальйоні обрав професію гранатометника.
Торецький напрямок одразу зустрів бійців важкими умовами. Перший бойовий вихід тривав дев’ять діб — постійні артобстріли, ворожі ДРГ, спроби прориву.
Поліцейський згадує епізод, який назавжди закарбувався в пам’яті:
«Після одного з боїв, я побачив на ліквідованому орку наш український піксельний бронежилет, автомат з написом “Доброго вечора, ми з України” та нашу каску. Тоді я зрозумів: вони не просто йдуть на чужу землю, вони ще й воюють у краденому споряджанні. Їхній країні байдуже на забезпечення своїх солдатів та на їхню подальшу долю».
Другий вихід тривав 34 доби... Палаючі позиції, які ворог заливав бензином. Масовані штурми. Переміщення під ворожими дронами. Обмороження, нестача води та їжі.
Коли суміжні сили опинилися заблокованими в підвалі, Паштєт разом з побратимами добровільно пішов їх витягувати:
«Відстань була близько 124 метри. Ніби не багато, але по факту міські руїни, уламки боєприпасів, міни, дрони. Але треба було йти».
На шляху бійцям напереріз вийшов ворог. Один із побратимів Павла загинув. Чоловіку пощастило – він встигнув притиснутись до стіни.
Потім бої тривали всередині квартир, у підвалах та вузьких, темних коридорах. Паштєт вирішував застосовувати гранатомет у таких місцях, де навіть найменша похибка могла забрати життя своїх.
«Щоб вистрілити, я мусив зняти броню і каску, бо просто не проходив приціл. Але розумів: тут або я, або вони», - розповідає поліцейський.
Ворог атакував по шість разів на день, намагаючись морально зламати криками: «Сдавайтесь! Ви тут умрьотє!» Павло дістав уламкове поранення в руку та важку контузію. Куля влучила в магазин його автомата, а уламки розірвали зап’ястя.
«Я побачив, що з руки капає кров, але побратими не могли мене замінити. Сектор прострілювали, і я знав: якщо відійду — росіяни зайдуть. Тоді нас тримав Бог», - пригадує Павло.
Доставити воду та їжу було майже неможливо. Дрони з провізією нерідко збивалися ворожими FPV. Щоб вижити, бійці пили воду з батарей — іржаву, смердючу, але іншого вибору у них не було.
Щоб здійснити вихід та винести тяжкопораненого, поліцейські заклали під’їзд вибухівкою. Вони бігли піл снігопадом і лише, коли почули гул техніки, зрозуміли, що врятовані.
Під час боїв за Торецьк він отримав численні поранення: уламкове поранення руки, опіки, контузію, розрив барабанної перетинки та закриту черепно-мозкову травму. Після евакуації Павла та побратимів доправили до лікарні в Дніпрі, а потім додому — на Кіровоградщину. Згодом поліцейський проходив реабілітацію у Пущі-Водиці.
Павло нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, Хрестом хоробрих та відзнакою «За оборону України».
«Я мрію, щоб закінчилась клята війна. Щоб всіх наших хлопців повернули додому – і живих, і тих, хто на щиті. А росії, як держави просто не існувало. Занадто багато нещастя вона принесла на нашу землю», - зізнається поліцейський.
Павло найбільше цінує час із родиною. Він любить подорожувати власним авто, виїжджати з рідними на природу та рибалити.
Павло — батько трьох дітей. Старший син Нікіта займається футболом і дуже пишається, коли батько підтримує його на змаганнях. Семирічна донька Катя захоплюється танцями, і тато намагається не пропускати жодного її виступу. Найменша, трирічна Софійка, обожнює гратися з татом у хованки, малювати та також займається танцями.
«Страшний час випав на долю наших дітей. Вони розрізнять звуки шахедів та ракет. Проводять години в шкільних укриттях замість повноцінного навчання. Вони цього не заслуговують. Всі українські діти, на жаль, це – діти війни. Їхнє щасливе та мирне майбутнє – це те, заради чого варто боротися», - переконаний правоохоронець.
Наразі через проблеми зі здоров’ям Павло не може повернутися у бій, але продовжує служити українському народу в лавах поліції Кіровоградщини.
Відділ комунікації поліції Кіровоградської області
